поставивъ Бруховецкій переяславскимъ полковникомъ). Сотникомъ у нихъ бувъ Симашка. Бо̂ля Полтавы стояло „на межѣ“ трохи не 5000 козако̂въ и чекали весны, що бъ выступити въ похо̂дъ. Бо̂ля Мена и Сосницѣ стоявъ полкъ могилѣвского, бо̂ля Остра и Нѣжена козаки полѣского полку, приведени̂ Децикомъ. Таки̂ козацки̂ „купы“ переходили зъ одного кутка въ другій и поскро̂зь чинили самовольство и надсиля надъ посполитыми. Тодѣ, здавалося, все можна дѣяти, коли поблизу нема силы, котра загрожувала бъ карою. Народне ремствованє ширилося. Усѣ ненавидѣли, кляли Бруховецкого и все те, що йшло во̂дъ него. Мѣщане и посполити̂ ремствували на воєводске урядованє, во̂дъ котрого вони тодѣ, якъ були незадоволени̂ козацкимъ урядованємъ, сподѣвалися собѣ полегкостей. Козаки нѣякъ не могли погодитися на боярске званє гетьмана и шляхоцтво старшины; въ сему вони вбачали замѣръ, знѣвечити козацку ро̂вно̂сть. Не було задовольненымъ и украиньске духовеньство сподѣванємъ на московски̂ перемѣны: воно схилялося до митрополіты Осипа Тукальского, Дорошенкового приятеля и ненавидѣло Методія, московского по̂длизу. Велику вагу мавъ тодѣ помѣжь духовеньствомъ Инокентій Гизель; всѣ игумены и ченцѣ украиньскихъ монастырѣвъ поважали єго и готови̂ були йти за єго словомъ; а во̂нъ бувъ давнымъ приятелемъ Тукальского. Тяпкинъ, вказуючи московскому урядови на Гизеля, яко чоловѣка вплывового мѣжь духовеньствомъ, радивъ „обвеселять“ єго царскою ласкавою грамотою.
Бруховецкій належавъ до тыхъ дро̂бныхъ самолюбо̂въ, що хапаються за все, що, здається имъ, ближше доводить до користи, а пото̂мъ коли примѣтять, що ошукала ихъ сподѣванка, такъ зразу легко и круто вернуть на другій супротивный бо̂къ. Бруховецкій тямивъ, що запровадженє на Украинѣ московского ладу обуряє на него ненависть; во̂нъ гадавъ, що наро̂дъ перестане ненавидѣти єго, коли во̂нъ дѣломъ покаже, що не годить московскому урядови на шкоду власнои націи. Москвы во̂нъ зъ роду не любивъ, але лебезувавъ и падлюкувавъ передъ нею, сподѣваючись, що вона, хочь коли, засту-
