унизу, а я скулився серед коріння величезного виверту, цівку при оці, сиджу, чекаю, наслухую. Вже чую, що йде, знаю, що мусить надійти попри мене, і сиджу, дух у собі запираю.
Хрусь-хрусь — уже близько. Витріщаю очі — суне мій вуйко, мов копиця сіна в темноті. Морду підняв догори, вітрить, суне звільна, обережно. У мене очі мало з голови не вискочать, так призираюся, щоб вцілити йому просто під ліву лопатку.
Раптом він став, голову набік — фукнув. Занюхав порох. Обертається на місці, щоб дати драла, і в цій хвилині бух-бух! З обох дул по льотці, так і впакував. Навіть не зіпнув вуйко, мов від грому гепнув на землю.
Але то тільки хвилина така була.
За якусь мить він зірвався з землі, рикнув, звівся на задні ноги та й просто до мене. Видко не дістав у саме серце. Я вже сиджу, не рухаюся. Втікати нікуди, набивати не час.
— Ну, — думаю собі, — коли я кепсько трапив, тільки задряпнув його, то буде по мені. А втім — Божа воля. Раз мати родила.
Та поки що буде — маю ще сокиру за ременем. Вхопив я сокиру у жменю, перехрестився, поправив ноги, що були сперті на двох коренях, плечима оперся об сплетене коріняччя виверта, що, мов стіна сторчало догори, закусив зуби, похилив голову вниз, щоб бачити добре, та й жду вуйка. А він ось-ось. Хапається лапами за коріння, нюхає і ричить, так ричить, мов розгніваний п'яниця, що не може сказати слова розумного, тільки чує, що лютий, і ричить, і пхається наперед. Ось він занюхав мою ногу та й досягає її лапою.
