ся, але, щобим помагав трудящим ся та працюючим в їх роботї.”
Пан Аґапіт хоче силою на него всїсти, але “ґнядош” став дуба і не дасть навіть приступити до себе.
А сьпів і шум товпи чути вже під стайнею.
Пан Аґапіт метнув ся через задні двері і пімчав до псярнї. В духу тїшив ся, що псами розжене товпу і провчить єї розуму. Но заледви він відчинив псярню та крикнув “гузя!”, як всї собаки зверещали нараз людскими голосами “Загальне рівне право…”
— Гузя! справити менї отсих мудїв — скомандував пан Аґапіт, але собаки в одвіт завили: “Не на то нас сотворено, щоби ми догоджували паньским примхам, але на то, щобисьмо стерегли і берегли загальну людску працю.”
Завили тай розбігли ся по всїх усюдах.
Пан Аґапіт оглянув ся, а тут товпа уже за ним. Волосє стануло йому дубом, ноги затрясли ся, а він упав на землю і застогнав. “Убийте мене, но не мучте!”
А в одвіт йому загула товпа. “Загальне рівне право”.....
— Убийте скорше! — кричав пан Аґапіт.
Але товпа засьміяла ся і загула хором. “Тебе убивати, а за що? Не на то нас сотворнено, щобисьмо одні других убивали, але щобисьмо ширили взаїмну