з ліжка і біжить до вікна. Мамунцю рідна! Щож він там побачив! як величезний вуж двигаєть ся пестра товпа народу і просто зміряє до двора. Ого! певно різати та палити муть, перелїтає йому через думку і він кличе свого льокая. Однак льокай якось не приходить. Пан Аґапіт вибігає на коридор і заздрівши льокая велить йому сїдлати сейчас гнїдого коня, бо хлопство хто знає що буде робити. Однак льокай не рухаєть ся з місця, лиш сьмієть ся йому в очі.
— Чого худобо сьмієш ся! — верещить пан Аґапіт. Коня, скотино, давай менї, розумієш.
А льокай сьмієть ся і присьпівує собі під носом. “Загальне рівне право — безпосередне — тайне голосованє.”
Пан Аґапіт садить в його маму траста чортів і вибігає сам до стайнї. Він кричить на встрічного форналя, щоби осїдлав йому коня, але той так само як льокай сьмієть ся і бурмоче під носом. “Загальне рівне право”… Хто хоче їхати най сам сїдлає…
Як опарений влїтає пан Аґапіт до стайнї і хоче сам всїдати на коня, без сїдла і всяких ґримасів, щоби лиш утїкати, але тут знова біда. Його вірний “ґнядош” щирить до него зуби і таки чоловічим голосом рубає. “Загальне рівне право… Не на то я на сїм сьвітї, щоби всякі дармоїди та трутнї по менї возили