гайдамакам. Знай дурню, та з панами носа не мір.” Таке бувало звичайно раз на кілька місяцїв, а опісля знов якийсь час ґазети не нарушали єго спокою.
Але нинї то вже не то. Нинї ґазети то аж лячно було читати. Що взяв котру у руки, а там зараз таки і надруковано. “Там і там відбуло ся хлопське віче, гайдамацтва зібрало ся тьма тьменна. Говорили про виборчу реформу, та про ріжні другі кривди. По вічу відбули похід, а ухвали віча переслали телєґрафічно бар. Ґавчови і т. д.”
Боже сьвятий, до чого то нинї дїйшло на сьвітї, думає собі у своїм паньскім розумі пан Аґапіт. Такий Ґавч, барон, ну то видно, що мусить бути і шляхтич, а він так собі за пан брат з ріжними хлопськими мудями, та робітничими вітрогонами. Деж тут сенс, прошу вас, де тут справедливість. На що такому дурному хлопови віча, на що йому просьвіти! Чиж не лучше йому жити як до тепер. Таж як він нахапає ся тої просьвіти, то йому ще захоче ся може навіть булки їсти, та паном стати. А се дуже дорого коштує. Зруйнує ся чисто “почцїви людек,” а все через тих своїх крикунів-проводирів. А стрібуй ти йому нинї що небудь сказати, то він тобі як-стій відрубає: “А зась панови до нас, ми вже не дїти, самі знаємо що робити, тепер усїм рівне право, ми не трібуємо опіки, нас 30 мілїонів.”
Чуєте! 30 мілїонів! Чиж не лячно се? Сей темний
