ґрунт” а не подумаєте, що лиш своя, бо чужа ще “з ґрунту” валить.
— Дуже мудро говориш — замітим лїтерат.
— Може нї? — а прецїнь і пословиця каже, що “чия фляшка на столї, того правда на селї;” — а впрочім я тобі покажу, що своєю пропінациєю всего можна доказати. — Що то за люди в шинку?
— То так звані “польські батяри”.
— Хочеш, щоб вони стали “українськими батярами”.
— Господи! а нам на що? Ще нам лиш того до біди бракує?
— Ну, ну, не горячи ся лиш памятай що на сьвітї нїчим не треба помітувати. А скажи, до чого їх Поляки уживають?
— Та відома річ: до виборів, до оваций, манїфестаций і т. п.
— А бачиш? Чиж ви не могли би те само устроювати своїми “батярами”? Колиж бо у вас за богато серця, ви занадто ідеалїсти.
— Се правда.
— Отже. — А тепер покажу тобі диво. Всї ті “батяри” стануть за десять хвиль Українцями.
Новий Рік встав і вийшов в шинок. Він шепнув щось шинкареви, і крикнув голосно до сидячих в шинку: