цїнь вам відомо, нинї в ночи сходить на землю Новий Рік; цїле село пішло його стрічати в корчму”. — “Хибаж новий рік лиш до корчми сходить?” — “А ви не знаєте? Таж перше йде до панів і жидів, а відтак опісля до нас бідних.”
Новий Рік нїчого не відповів, лиш плюнув, як адвокат по кепскій справі і поплїв ся апатично до поблизького місточка. Научений досьвідом, де має шукати своїх підданих, отворив він відважно двері найблизшого шинку і увійшов. Там розходив ся бренькіт і скрежет склянок, чарок і гальб. “Шумовини міста” шуміли, галасували і живо розправляли о всеможливих річах. А Новий Рік поздоровив їх. Они навіть головами не кивнули. — “Гей люди, таж я ваш Український Новий рік! відозвав ся він жалїсно. — “Та ідзь пан до дябла, ми є Полякі, цо пан вод нас хце!” — відрубав йому котрийсь “рицерж”. — “Як-се? то нема вже тут нїякої людської душі, котраб мене звитала!” — заголосив Новий Рік.
З темного кута шинку підняла ся якась суха, прозрачна фіґура, випрямила ся у весь ріст та помалу висунула ся на перед. Всї роззявили роти, поглянули по собі, бо до сего часу його не запримітили. То був галицко-український письменник. Він любив заходити в такі передмійські шумовини, між так зване “рицерство”. Там, серед гуків і криків пяниць, серед музи-
