— Пане, що ви робите — крикнув пан редактор — на то крісло саджаю я лиш моїх вірителїв, але ви в мене гість, а гість особа нетикальна.
Я глянув близше на се цїкаве крісло і доперва тепер зобачив, що були там лиш дві ноги так що сївши на него можна було дуже легко голову розбити. “Але то цїкаве” — сказав я.
— Га, на все є спосіб — відповів пан редактор.
Наступило довше мовчанє.
— Пане — відозвав ся перший пан редактор — знаєте ви українські пословицї?
— Знаю.
— А тую знаєте? — “Гостина — година.”
Я лиш очи витріщив.
— Ну, що дивите ся? — забирайте ся коли кажу.
— Якто — хтїв я протестувати — яж прецїнь гість.
— Ну, то що з того? — ви гадаєте, що я для вас буду дорогий час тратити та через вас буду кривдити цїлу гумористичну Україну?
Я хтїв вже признати йому рацию, але він не чекаючи того, вхопив мене делїкатно за обшивку і вітворивши мною двері, запер їх на ключ. Я опинив ся на улици. За хвилю вітворило ся вікно і пан редактор відозвав ся солодко: — “Тут маєте пане ваш капелюх, а прошу не забувайте за нас і напишіть “що цїкавого.”
