одяг ся, розпалив в печи і наставив самовар. Час злїтав менї дуже весело. З улицї доходив гамір міста, самовар сичів і шипів жалібно, пан редактор висвистував якусь гайдамацьку мельодію, даючи тим пізнати, що вже голоден, а я оголомшений тим всїм дрімав собі солодко.
— Може позволите чаю? — спитав пан редактор.
— Прошу дуже — відповів я з просоня.
Пан редактор наляв менї до шклянки щось “на подобіє” чаю, я покушав і кажу:
— Алеж то вода, не чай!
— Га, дарованому коневи в зуби не заглядають — відповів пан редактор.
— Та оно правда — кажу — але далибисьте хоть троха руму, тоби зовсїм інакше виглядало.
— О! — каже пан редактор, сьміючись — я в тім взглядї держу ся мого патрона (св. Івана Крестит.) о котрім пророк наперед сказав, що “вина и сикера не имать пити.”
— А звідкиж ви берете “вдохновеніє”? — спитав я счудований.
— З голоду братку, з голоду. Голод лїпше дїлає на чоловіка, як всї алькоголї.
Я лиш здвигнув плечима, а заглянувши коло вікна ще одно крісло, хтїв на него усїсти та подивити ся троха на улицю.
