— Чи маю честь, щастє і приємність застати пана редактора в дома? — спитав я несьміло.
— Я сам відповів редактор, не зміняючи позициї.
— Маю честь представити ся Н. Н. ваш термінатор.
— Дуже менї приємно пізнати — відповів пан редактор опускаючи руку з револьвером в низ. А маєте що нового?
— Є.
— В такім разї прошу близше.
Я ввійшов до середини. Пан редактор перепросивши мене, зачав убирати ся а я не маючи що робити, став розглядати ся по кімнатї. Був се досить просторий кавалєрський покій. Ліжко, стіл, два крісла, редакцийний кіш (той найважнїйши мебель) і кілька образів становили його окрасу. Коло старої печи лежала купа паперів, плоди ума і недоспаних ночий нелюблених, залюблених і пеґазових їздцїв. І варто се нинї трудити ся і писати? — подумав я. На що і по що? Щоби потім якийсь там редактор твоєю працею варив собі “люру”, тай хвалив ся потім що його співробітники такі огнисті стихи пишуть, що йому з горяча аж печ попукала. Нї, нїколи в сьвітї не варто бути лїтератом.
За той час, як я так глубоко фільософічно роздумував над недолею наших лїтератів пан редактор
