тів, а заразом пострахом селян і арендарів цїлого судового повіта.
На своїм місци держав ся він висше 20 лїт і хоч його попередники мерли з голоду, він не тільки не скаржив ся на недостаток, але противно мав навіть гарне майно.
А який забавний чоловік був з нього. Де лиш появив ся в товаристві, сипав дотепи і анекдоти як з рукава.
Одна історійка особливо вбила ся менї в память, бо тодї підчас єї оповіданя пан Бжухальский, секретар повітової ради зімлїв зі сьміху, панї Антенатська, вдова по місцевім лїкари дістала спазмів а пан-отчик Книшович зовсїм обпорскав пан-отчика Безчеревного, — а Макар Кібіцкий, не зважаючи на усе те, оповідав: “О, мої панове, не було се нинї, анї вчера, але ще як воробцї в патинках ходили. Отже мої панове, тодї наше місточко зовсїм так не виглядало як нинї. Де тепер взносять ся пишні жидівські палати і величаві державні будинки, стояли низькі міщанські хатки, а в них жив смиренний і Богу духа винний рутенський народ, жив як і нинї з дня на день, не оглядаючи ся на завтра.
Були щось два чи три жидівські склепи і одна величава австерия, котра була атракційною точкою цїлого округа. Не було нинїшних величезних склепів
