(т. є. 4 кор. піврічної передплати а 1 кор. “віцґельду”). І за кождим движенєм ваших рук повтаряв махінально редактор:
— Нинї нїчого не беру. Вся нинїшна передплата іде як “бенефіс” для нового сотрудника, якого рано маємо визволити! І блискучі 5-коронівки котили ся в мої безконечні кишенї та наповняли їх по береги. Я встав, щоб вам подякувати. Між тим з поміж вас роздавали ся голоси: “Визволюйте його! Визволюйте. Ми будемо сьвідками торжества.”
Редактор встав. Церемонїяльно поставив редакцийний кіш на серединї кімнати та засїв на ньому в цїлій своїй величности. Дві милі читачки взяли мене за руки тай завели перед нього. Тодї взяв він три річники і 20 чисел “Комара” в руки, поклав менї на голову і промовив: “Благословлю тебе, брате мій, всїм добром моїм, жий і труди ся на славу безмежної неньки України, будь все любимцем муз, вистерігай ся прокуратора, а “благо будет” тобі жити на землї, амінь.”
При сих словах встав з коша, а ви всї мої любі читачі і милі читачки загреміли в оден голос: “Многая лїта!” Я дякував вам і кланяв ся, кланяв ся і дякував, аж вкінци прокинув ся…
В кімнатї крім редактора не було нїкого (студент і соколик вже винесли ся). По численних гостях анї
