тор поховав вже зі страху всї коштовнїйші меблї. Я усїв на краю ліжка та промовив: Тепер що хочете робіть, але переночувати мене мусите. Його Гумористичество встало та почало “власноручно” глядїти для мене місця. Але даремно висилювало Воно всї свої математичні і ґеометричні відомости, місця не мож було найти анї руш.
Під печею на старій, дрантивій софі лежав і стогнав крізь сон якийсь бідний студентина. В тій хвили навіть війскова банда не була би в силї його збудити. В кутї знов на канапі хропів на цїле горло якийсь соколик, котрий мабуть вже від кількох днїв не вживав “дарів Морфея”. І сего і того жаль було будити. В кінци редактор так завирокував: “Знаєте, коли-б ще сей соколик доглупав ся та виняв з під себе оден матерац то можна би мати пікантне ліжко.”
Видно, що наші розпучливі пошукуваня збудили соколика, бо в пару хвиль заворушило ся щось в кутї і старий матерац вилетїв мов сїра птиця та упав посеред хати. Я розстелив його, прикрив ся старою бундою і стосом ріжних часописий та заснув небавки блаженним сном. Менї снив ся дивний сон. Весь редакцийний льокаль наповнив ся вами, любі читачі і милі читачки. Ви були всї сьвяточно прибрані, усьміхали ся весело та кожде з вас по черзї підходило до пана редактора і втискало йому в руку блискучу 5-коронівку
