редакцій, то-ж самі признасьте, що пора вже була і менї авансувати. З сим отже богоугодним наміром вибрав ся я на день перед сьв. Михайлом до Львова. Можуть — думав я собі — визволяти ся на сьв. Михайла всякі кравцї, шевцї, ковалї і т. и. так чомуж не міг би я також визволити ся? На щастє жию на селї тай на мої визволини мамуня вигодували навіть… гуску, котру я в “зміненім видї” взяв на дорогу. З веселими думками удав ся я до Львова до знакомої менї та моїм читачм редакції Його Гумористичества редактора “Комара”.
Як на моє нещастє поїзд того дня спізнив ся і я прийшов аж о 11 год. в ночи під гостинні стїни редакцийного льокалю. Брама була вже зачинена, але в редакції ще сьвітило ся. Я запукав у вікно. Нїхто не обізвав ся. Я став гримати з цїлої сили, але в серединї було глухо і лиш на занавісї пересувала ся нишком якась тїнь сюди і туди. Не було иншої ради, я задзвонив на “гавсмайстра” і віддав йому послїдних моїх 5 крайцарів. Сердито відчинив я двері і пустив ся до редакцийної кімнати. Редактор удавав, що хропе з цїлої сили. Но якже я здивував ся, коли він при моїм зближеню зірвав ся та крикнув весело: “А бодай Вас надуло! Таж я гадав, що то секвестратор в гостї йде. А бодай Вас, га! Ну, ну, сїдайте, сїдайте, розгостїть ся”.
Але сїдати не було на чім, бо прозорливий редак-
