ни, нї печали, нї екзекутора, нї прокуратора — но жизнь безконечная”.
Але що кождий лїтерат родить ся ще до того дуже цїкавий, то іменно ся цїкавість вздержує його від такого.... рішучого кроку. Він все цїкавий: вдасться йому надути редактора на "форшус”,,, чи нї? Чи буде його твір сконфіскований, чи нї? Чи прийде на него нинї лїцитація, чи нї? Чи господар викине його нинї з хати, чи аж завтра? і т. д. з дня на день, аби близше до вічної “коруни”....
Кождому житє миле — ну тай українському лїтератови також. Тому на бік всї журби, а праця… і аванс “єдино з неволї нас вирве.” Сьмійте ся або не сьмійте ся на слово “аванс”, але мусите знати, що в лїтератськім фаху також авансують…
На лїтературнім виднокрузї являє ся молодий властитель голови повної фантазиї та ідеальних мрій. Він вздихає до сонця і місяця, до Олї або Надї, вслухує ся в сьпів соловіїв, в журчанє потока; винюхує рожі і незабудьки, а маючи сего вже до волї, до “пізних зір” виписує звуки свого серця на білім папери, повні найреальнїйшого огню. Такі “сердечні твори”, замість огріти серця мілїонів, ідуть в кіш, з коша в піч і гріють собою лишень худі плечі та сухі ребра самодержавного редактора. Нещасного автора не зражує се — (дивно терпелива порода сї лїтерати!) зачинає тепер
