За хвилю були вже в місточку і тут пан Нарашевич на свою превелику радість довідав ся, що пан Тикич ще досї не приїхав.
Тому навіть не попасаючи, переїхали вони місточко і станули табором з другого кінця коло міста куди мав переїздити пан Тикич.
На дворі вечеріло вже, а сонце з коса грало ще своїми лучами. На дорозї за мостом не видно було нї живої душі. Цїкавий жидок, який цїлу дорогу розпитував де, за ким та чого їдуть і став тепер радити, щоб заїхати візком в прибережні верби. Він говорив так: “Коли пан пурец за тим паном так шукає, то воно знов мусить ся також певне перед паном пурецом ховати. Пан Нарашевич признав йому рацию, жидок скрутив у верби, розховстав коня та пустив його на пашу. А пан Нарашевич вилїз на міст, та сховавши ся за стовпи, став пильно виглядати пана Тикича.
На широкім оболоню пасли пастушки товар та висьпівували завзято, в долї над рікою сидїли рибаки та розмовляли про свої пригоди, в корчах над рікою щебетали весело ріжні птички, та усе те не було в силї заінтересувати собою пана Нарашевича. Він впялив очи в маячівшу дорожну даль і весь потонув в ожиданю.
Нарештї на скрутї гостинця, в мареві заходячого сонця, показала ся якась хлопська фіра. Вона прибли-
