ність все були провідною гадкою.
Ми застали наших другів як раз, коли они добили торгу, а властиво в хвили, коли пан Нарашевич виміг від підохоченого пана Тикича підписанє вексля на суму сто золотих ринських.
На другий день мав отже пан Нарашевич раним ранком явити ся з готовим векслем на двірци, бо пан Тикич вибирав ся десь на якусь фінансову прогульку і не мав осібного часу до страченя на такі марницї як підписуванє вексля.
Тиха липнева ніч минула як стій. Ледви перші лучі сонця продерли ся крізь заспаний небозвід, як на коритар скоромисльського двірця скорим кроком увійшов пан Тикич а поглянувши на годинник, залїз до ждальнї третої кляси. Може в чверть години опісля заїхав перед двірець парокінний фіякер, а з нього, неначе бочка, викотила ся кругленька фіґурка пана Нарашенича. Кинувші фіякрови “коруну” на пиво, стрілою кинув ся внутро двірця та опинив ся в ждальни другої кляси. Тут ликвув сердега на покріпленє три “ванїмофки” та став шукати пана Тикича. Не знайшовши його в другій клясї пігнав до першої, відтак до третоі і вже мав заклясти та вернути знов до другої як саме заглянув пана Тикича, який як раз купував білєт при касї.
