Такі глубокомисльні слова переконували навіть найвимовнїйших оборонцїв пана Тикича тай вони з горя по програній справі тягнули до висше згаданого пана Мориса і там при гальбі або склянцї старали ся забути своє неповодженє.
Пан Нарашевич був у пана Мориса як у себе дома. Маленький столик в кутї коло печі був, межна сказати, заінтабульований на нього і пан Нарашевич дуже нерадо і то лиш в самих важних інтересах його опускав.
До таких важних інтересів належав власне і сей про котрий маю оповісти. Панови Нарашевичови треба було сотки так якби вмерти. Щоб одпак такий всемогучий паперець посїсти, мусїв виставити вексель, а на нїм, кромі свого, як каже Стефаник, чесного “намена,” умістити також “намено” такого “патріота”, який властиво мав колись той вексель заплатити. Бо щоб пан Нарашевич платив коли сам свої векслї, про се найнаївнїйший оптиміст не міг нїколи думати. Таким патріотом, якого “намено” представляло всї можливі ґваранциї, був нїхто иньший як тільки пан Тикич.
Якраз се вельми важна справа спонукала пана Нарашевича опустити свій завітний столик та перенести ся в місце бруду і злодиханія, яким була власне каварня під “Золотою Гальбою”. Бо лишень тут можна було застати пана Тикича, у якого дешевість і ощад-
