— Що того гольпітаку. Анї менї навіть не згадуй того.
— Алеж Ганю серденько моє, таж то твій свояк, ти повинна його любити як…
— Мовчи старий грішнику. Зась тобі до того кого я маю любити. Від нинї щоб він тут навіть менї не показував ся, бо таке йому євангелиє вичитаю, що руський місяць попамятає.
Якось під вечер приходить бідний ляйтнантина. Мой! як моя Ганя сяде на нього, як змила йому голову, пішов аж закурило ся.
— Ну — каже — ґратулюю, ґратулюю. Ти справдїшний дипльомат.
— Або раз знаєш — каже товариш — посходили ся баби до купи та з нудів давай ріжні небелицї вигадувати. От і вигадали що та поїде до купелїв, друга знова онтам, а моя жінка до Криницї.
Іду я раз улицею аж тут з нечевя чіпає мене нотариха тай каже:
— Ой лишите ся паноньку соломяним вдівцем.
— Якто — питаю — здивований.
— А бо ваша жіночка їде зі мною сего року до Криницї.
— А бодай ти в безвістя заїхала — погадав я собі. — Таж моя жінка здорова як горіх а та відьма на купелї єї тягне. Але від чого знаєш дипльоматія. Приходжу до дому тай так з легенька до жінки:
