осьвідчив ся а сам передтим поговорив мудре слово з мамою. По осьвідчинах питає мати:
— Ну щож Ганю підеш за Кохливенького?
— Що! за того старцуна? — нї нїколи, не хоче ся менї і вже.
— А щож ти доню хочеш вік дївувати, або може будеш чекати на такого голодранця яв Шикульский?…
— А щобисьте знали що буду чекала і то вам на злість розумієте. Для вас він голодранець а для мене нї.
З бючим серцем слухав я всего того під вікном. На другий тиждень я осьвідчив ся і мене приняли.
— А якже тепер жиєте з собою?
— Як у раю. У нас вже троє дїтей.
— Ну а як ти радиш на єї впертість?
— О я все роблю дипльоматично. Коли я не хочу щоб моя жінка щось робила то я єї навмисно те пропоную ну а она тодї на злість менї того не робить.
— Цїкаво…
— Ах щей як. Знаєш тому три роки стояв у нас на постою баталїон піхоти. Якийсь далекий свояк жінки тоненький офіцирина зачав коло неї крутити ся. Сидить бувало цїлими днями і вечерами та годї було його поспекати ся. Ов гадаю собі, зле. Хоть я свою Ганю знав і такої конкуренції не бояв ся, але все таки баба слабе сотворінє. От і кажу я раз до неї: — Можеб ми так твого свояка взяли до себе на мешканє?
