лубонько можеб так до дохтора.
— До якого дохтора?
— Ну нехай ужеб до фізика.
— До того що там за замком сидить.
— Та най буде вже до того тільки ходи.
— Та куди піду, туди через чорний міст по під замок? що?
— Та най буде вже і туди…
— А коли бо менї не хоче ся і вже.
Мати заломила руки зітхнула тяжко і вийшла з покою.
Осьтакі розмови повторяли ся з малими виїмками майже що дня. Від такого сусїдства ставало менї нїяково. Остогидло менї скоро і помешканє за дурничку і сьвіжий воздух і я знайшовши на прихапци якусь нору у жида перепровадив туди чим боршій мою мізерію, а помешканє приятеля замкнув на ключ та лиш час від часу ходив до нього щоб провітрювати.
За якийсь час перенесли мене з того місточка і я помалу забув і на свого приятеля і на вперту Ганю.
Може в яких десять лїт опісля випало менї їхати до дому в якійсь дуже важній справі. Всїдаю до желїзницї і когож стрічаю в купе — Шикульского. Анї на волос вам не змінив ся, анї на крихітку не постарів ся. Який був фацет, такий зістав. Ми звитали ся та стали розпитувати оден другого про всяку всячину.
