— Ая! во! щоби люде з мене сьміяли ся, та страхопудом називали!
— Якто страхопудом?
— А во! бо тоті кофіранки, що тамтого року якісь пани привезли, то хлопцї зразу носили, а потім тати поздирали і поробили страхопуди на горобцї. Горобцї страх червоного боять ся! А тепер кождого, хто носить кофіранку, називають страхопудом.
Панки переглянули ся межи собою значучо, а старший каже:
— Ну, то ми не маємо тут що робити. Ти сину заведеш нас до віта, то дістанеш шістку.
І вийшли, попрощавши ся зі старим.
У віта представили ся, що вони делєґати від читальнї, що їх сам пан староста післав і велїли скликати громаду.
Віт, котрому на саму згадку про старосту волосє на голові дубом стало, сповнив сейчас їх волю і за якої півгодини стояла вже цїла купа народа на дворі.
— Люде — озвав ся до них старший панок — треба нам десь читальню перенести бо в старого Войтка нема вже як.
— Ну, як тра, то тра. Як такий вже, даймо на то, бефель є від пана старости, то годї! — почули ся голоси в товпі.
