— А він дома?
— Ой нї, прошу панів. Він буде вже рік як поїхав до Америки. Мене старого лишив, а я вже два роки, як з печи не злажу. Такий, вибачте гостець мене вчіпив ся.
— А чомуж нас нїхто не завідомляв, що він виїхав. Таж ми були-би другого вибрали. А людий чому нема в читальни?
— А хто тут тепер до мене старого прийде?
— Якто, таж ми два рази писали, що тодї а тодї приїдуть делєґати!
— Ага, то се пани писали! Ая, я! було тут дві решпуденки. Принїс до мене полїцай тай каже: “Є тут письмо до сина.” А я гадаю, може то що важне, тай казав вонукови тото перше післати до Америки, а те друге доперва вчера прийшло, то вже иншим разом пішлемо.
— Алеж, чоловіче, бійте ся Бога, та на щож ви слали до Америки, коли то треба було дати читальникам?
— Ну а хтож то міг знати? Я неписьменний, а вонук на тім не розуміє ся.
— Ах, Господи — зітхнув старший панок — якто тяжко з тою просьвітою йде!
Молодий за той час крутив ся по хатї та стискав голодне черево.
