шень їх порохівників виглядали позапихані туди чорні рогативки з чорними денцями. По них можна було сейчас пізнати, що се гакатистичні аґітатори. Оба панки провадили таку розмову, — розумієть ся, “уржендовим єнзиком:”
— То кажете, добродїю, що хлопи справлять нам нараду? — питав той головусий Льонґінус.
— Ах, ще яку! Я вже се нераз бачив. Таж я їм, знаєте, два рази писав, що приїдемо. Раз ще перед двома недїлями, а другий раз передучера. Я вже собі представляю, як там цїле село ладить ся. Хлопи мастять голови маслом, баби чепурять ся, дївки також, а малі дїти як понаряджують ся в червоні рогативки, то аж мило буде поглянути.
— Ай, коби хоч їсти що дали, бо менї вже в жолудку крутить, що годї витримати.
— О, не бійте ся, не бійте! Попасете добре коника! — засьміяв ся той з борідкою. Набухаєте ся в читальни пирогів зі сметаною, що з роду таких не їли. Таж то не аби що! Пани, рахувати від читальнї зі Збаража приїхали!
Молодий Льонґінус при тих словах облизав ся і ковтнув слину.
Тимчасом візок зкотив ся з горбка і наші подорожні заїхали в село. Візник завернув до коршми, бо
