Цю сторінку схвалено
— 101 —
Ненька, ненька старесенька, ри́дна Украина —
И до мене промовляла, мовъ до свого сына!
Веселенько, жали́бненько, смі́еться, рыдае,
А серденько до мати́нки такъ и припадае,
У вси́хъ очи́ якъ ти́ зи́рки такъ и запалали,
И до Бога вже молитву за родину слали…
Чому, чому, сонце красне, якъ на домовини́
Сви́тишь смутно, невесело въ далекій чужини́?
ВЕЧИРЪ.
Зхилившись на руку, дивлюся я
Въ вечи́рне край-небо далеке и глыбоке,
И чую — проситься душа моя
Туды, де потонуло въ хмарахъ око.
И те́хка серце у мене;
И въ очахь стане темно, мутно;
Чого въ души́ моі́й такъ зразу смутно,
Якъ подивлюсь, вечи́рне небо, на тебе?
Покрыте хмарами, мовъ хвилями те море.
Що нишкомъ мовишъ въ тишини́?
Чи ради́сть першую, чи тяжке горе
