так урви собі голову, та головою, та усе лиш підбігни та ухіп її, та до каміня, та шпур, та шпур нею, аби аж дрантє летїло!… Га? Як міркуєш? Чи не лїпше було би так? Ану, ану, спробуй! А чужу садовину лиши, за неї гріх, а за себе не будеш мав нїякого гріху. Затям же собі добре і розгадай.
Мужики лягали з реготу.
— Алеж то ви, Борисе, умієте промовити до душі! Він волїв би, аби ви йому поза́уш дали, нїж сповідали отак гідно.
Хлопчиско пішов червоний по вуха.
Такий спосіб мав Борис для всякого злодїя, шкідника і фудульного. Його науки бояла ся не лиш молодїж, але навіть старші гірше як бійки, а кому трапило ся пізнати її, той з місяць не показував ся між люди. Таким чином виробляв Борис почутє чести і стиду.
Він був уже далеко, а мужики ще реготали ся.
— То оноди ми мали потїху. Люди розбалакали ся, як звичайно при сьвятї, а Онофер приступає до Бориса тай каже:
— Чи тямите, нанашку, як то ви менї раз гідно розтрясли сумлїнє?
Старий усьміхнув ся і чинив ся, що нїчого не пригадує собі.
— А тодї, як я не голосував так як треба.
Старий іще всьміхав ся і не пригадував собі, аж як Онофер розповів докладно і хотїв цїлувати в руку, Борис сховав руки по-за себе та — „Лиши, лиши, каже. — Бити не повинно ся нїкого, але дати розвязок молодшому повинен кождий старший.
