а жаль бере, бо серце просить діла,
але рука — безвладна і безсила,
перед очима — тьма і каламуть.
Тамуючи тяжке зітхання й кашель,
прикований до ліжка, він мовчить,
а мозок точить думка, ніби шашель.
А дощ на вулиці мрячить…
І знов туман…
Безлисті дерева
у вікна стукотять, мов просяться в кімнату
промоклі путники. Дощем приб'є крилату
залітну гостю часом до вікна,
і, крильцями стріпнувши, знов вона,
з'явившись з безвісті, у безвісті десь гине,
як видиво минуще і хвилинне
у світі діл і явищ, як мана, —
і знов нікого.
Так минають дні.
А ночі безгомінні й мовчазні,
безсонні ночі! Ніби голос долі,
глухий і темний, в тиші, у півсні
вони проходять. Та про це доволі,
бо клич, як прапор, хворий підійма:
„Хай зійде сонце, хай загине тьма!“
