Журавлів ключі
пролинули і щезли десь у млі, —
і знову дощ, і знову на землі
туман, туман…
Так дівка недолуга
обранця-юнака даремно жде,
і вигляда, й не спить, ночами мріє,
а очі плачуть, і коса сивіє,
і серце в'яне, а юнак не йде.
Так тяжко хворий дожидає дня,
коли одужає й на ноги стане
й навколо себе, ніби вперше, гляне
любовно й радісно. І вся бредня
і гіркота життя із серця сплине,
і він, як той плавець, що в бурю лине
назустріч хвилям, в їх зрадливий вир,
промовить знов біді наперекір:
„Привіт тобі, життя! Хвала і мир!
Завжди й навік!“
Але тяжка недуга!
І ні слова́, ні вболівання друга
недужого із ліжка не зведуть.
Він знає: прийде час — скінчиться путь,
