Тяжкі тумани тьмарили й смутили
початок петербурзької весни.
Ішли дощі; Неву скували сни;
у вікна густо краплі стукотіли;
і линув час, як дощ з височини,
одноманітно.
Глухо по торцях
гриміли візники; сміялись діти,
а в вікна зазирали голі віти,
і — дощик, дощик, дощик без кінця.
Де сонце? Де блакить? Немає.
Квітень
минався, як мина весняна туга,
коли в виру людськім шукає серце друга
і не знаходить.
