основи, що усі їх поважають:
закон, царя і віру“. — Й додає:
„І це прекрасно!“
І тоді встає
Віссаріон. У нього зір горить.
Увесь він — мов струна напнута туго.
Він, кажуть, був страшний у тую мить,
як промовляв, схрестивши руки, глухо:
„А ще в освіченіших — гільйотина
ножем стинає голови у тих,
хто це вважа прекрасним“.
І затих.
Настала довга і тяжка хвилина.
Схвильований господар дому зблід,
а гості змовкли.
Виснаження вид
у хворого немов просяв.
Дружина,
ввійшла в цю мить. Поквапно йде до нього
стурбована й бліда. Біля порога
стоїть прямий, як статуя, жандарм,
посланець Дуббельта.
Так, значить, цар
про нього не забув? Так, жде розплата
