вона спинилася проти вікна,
поглянула немов незрячим зором
на дерева, на сонце, на блакить
і підійшла до ліжка.
Що він — спить?
Чи так затих? Схилилася над хворим,
прислухалась, як дише часто й хрипло,
відкинула з чола волосся злипле,
смагу зітерла на сухих губах,
стоїть, замислилась. Яка журба!
Яка утома всю її змагає!..
Невже кінець? Надія відлітає.
А далі? Невідомість.
Так верба
схиляється над висохлим річищем,
торкається гілками до землі,
а листя в'яне на її гіллі,
хмарки летять над нею вище й вище,
і тільки вітер кружиться і свище,
і гасне сонце в поросі і млі.
Віссаріон прокинувсь. Очі сині
розплющив, подивився навкруги
і, осміхнувшись, руку стис дружині…
Нехороше йому. Нема снаги.
