держували честь і правду; кар і страху не було; карні права не були вирізані на мідяних дошках, (як перші права у Римлян) і молящий нарід не тремтів перед лицем свого судиї, а всі жили беспечно і без судиї. Не зрубували тоді люде сосен на рідних горах, аби спустити іх на води (не робили човнів), аби побачити чужий світ; не знали люде ніяких берегів, окрім рідних. Глибокі рови не окружали міст; не було тоді ні кривого ріжка, ні кашкету, ні меча, і без війська люде жили беспечно в солодкім супокою. Земля сама по собі, ціла, не скопана рискалем, ані поорана плугами, давала все, і люде, вдоволені стравою, котру земля родила вільно, збирали овочі з дикоі яблінки, гірські суниці та ягоди на твердих корчах, або жолуди, що падали з дуба. Тоді була вічна весна… Ще й земля не орана давала овочі і несправлене поле шуміло вяжким колосєм. Плили ріки молока й нектару (солодкого напитку) і з вічно зеленого дерева текли золотисті потоки меду.
„Але старого бога Сатурна скинув у Тартар (величезну підземну печеру), новий, Юпітер і взяв царство над світом. Настала срібна порода людей (або срібний вік), гірша від золотоі, але ліпша від мідяноі. Юпітер укоротив час староі весни; настали зими, літа, настали осени й коротка весна і став рік із чотирьох діб. Перший раз тоді повітрє запалало сухою спекою
