мир з Москвою, щоб Біла-Церква, Паволоч і Немиров були за Польшею, а ті краї, де були города Ржищев, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Крилов, Чигирин, — щоб були на віки порожні. Так зроблено пустиню між трёма державами: Польшею, Москвою та Турцією з того краю, де ще за Богдана Хмельницького було шістнадцять козачих полків, — де тепер знову живе так багато народу. Як згадаєш, що таке робилось у нашім краї двісті років назад!
Одначе і Московська держава, коли вже за нею зосталась хоть лівобічна Україна-Гетьманщина та Запорожья, мусила пійти по тій же дорозі проти татар, по якій хотів вести її Дмитро Вишневецький, або терпіти, щоб татаре її краї пустошили.
У 1686 р. у їдному царському указі говорилось вже, що татаре ні відкіля стільки не беруть невольників, як із Малороссії і других крайніх земель царських, та продають їх мов скот.
У 1687 р. московський воєвода Голицин з великим військом московським та українським козацьким пішли на Крим. Це той самий Голицин, що про ёго згадується в пісні, мов би то од козака-дорошенківця:
»Ой служив я царю бісурману,
А тепера буду служить восточному царю.
А восточний царь не діймає віри:
Посилає Голицина, щоб не було зміни.«
