дити з місця на місце, тїкаючи то од татар, то од ляхів, то од власного начальства, і кождий раз нїхто як громада, робила займище на землї, рубала лїс і т. д. Устроювати артелї з виборними старшинами Великоруси уміють, як рідко яка з других пород людських. Але такі громадські порядки здавна вже вдержались у Московщинї тільки для малих громад, осель, артїлїв. А всї ширші справи, земські і державні у Московщинї здавна вже звикли оддавати в руки царя і його чиновників. Московщина внизу в селах — ще й доси молода земля, в котрій люде самі собою ще вміють правитись без начальства. А як держава, Московщина стара, як наприклад і Франція. Рід князїв і царів в Московщинї не переривавсь довго, і був свій, не те що в нас, литовський або польський. Церковний уряд те-ж завсїгди був свій, от він і привчав народ слухатись царя, як божого помазанника. До того попереду татари підпирали московських князїв, а як потім цї князї пішли й проти татар, то народ увесь став більш шанувати їх, а попи ще більше хвалити. А народ великоруський розлазився по землї такій широкій, що одна оселя тільки через те й не одривалась од другої, що задержувала спомин про Москву-матушку і царя-батюшку і чим далї усе забував, що це, мов би то серце Росії, Москва, було й єсть для всїх, навіть великоруських, земель просто павуком, а зовсїм не серцем.
От через це усе уся історія Московщини, як і Франції за часи од XII до XVIII в., пройшла у тому, що чим дальше, все більше росла сила царського уряду над старосвітськими громадськими земськими порядками, чиновників над виборними. Так виросли чудні і не всякому зрозумілі ознаки життя дер-
