котрих згори наставляє самовольний царь. Тепер трудно знайти і таких людий, котрі-б не згоджувались з тим, що усї дїла в дуже великій державі не можуть бути вправлені чиновниками та указами з далеких столиць, не спитавши, що думають люде в тих краях, для котрих пишуться укази; тепер навіть і в руськім царстві заведено земства та городські управи, що-б хоть менчі дїла свої робили самі краєві люде, як самі знають, а не чиновники, що сьогоднї тут, а завтра там.
А коли так, то що-ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра I., остервенїлість Менщикова і Нїмцїв биронових, дурости Павла I., салдатське звірство Аракчеєва, холодну самоволю Миколая I, про котрих Українцї не можуть навіть сказати, що це були „свої собаки, котрих ми-ж самі вигодували“, бо в нас позаду не було нїякого Івана IV. Тай самі цї петербурські самовольники і нївечники натури чоловічої нїколи не вважали нас, Українцїв, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жалїли „безмозглих, упрямих хохлов“, нїж своїх „руських“. Хиба помоглось що небудь і Великорусам од того, що терпіли рядом з ними і „браття черкаси“, вмерти за котрих обіцялись батьки їх тодї, як Хмельницький прохавсь у підданство „царя Восточного?“ На що-ж було руйнувати ті права краєві, ті виборні уряди, які були колись на Українї, коли тепер усї освічені люде думають, що без краєвих прав та виборних урядників обійтись не можна? Двістї років мучення, поки царі доконали старі українські порядки, пропали, значить, даремне!
А все, що не робилось царським урядом для України після Хмельницького аж до 1775 р., коли
