розбишак, та й що ми справдї живемо, незнать в якім добрі!
Ось приміром д. Де-Пуле, чоловік бувалий і в Московщинї, і в Литві, і в нас на Українї, — де він був чи й є інспектором воєнної ґімназії в Полтаві, чоловік, котрий нераз писав, що не може того бути, щоб на всїй великій обширі царства руського були однакові порядки, та ще й порядки московських чиновників. А як торкнувсь цей д. Де-Пуле нашої України і написав статтю про Горленків та Ломіковських, ворогів царя Петра і прихильників Мазепи, то й забув, що він же сам писав про московські порядки.[1] Ось що говориться в кінцї статтї д. Де-Пуле, ось що прочитали ті тисячі письменних людей, що купують і читають на Українї „Вістник Европи“:
„Старая казацкая воля“, старая казацкая слава, что по всему степу дыбомъ стала“, выражаясь словами народного эпоса, могли существовать тогда лишь, когда было для нихъ питаніе, — войны съ невѣрными, турками и татарами, защита и спасеніе русскаго юга отъ поглощенія его Польшей. Но затѣмъ, когда удалось отстоять свою самостоятельность, когда стала мельчать борьба съ невѣрными, казацкая слава, естественно, должна была становиться анахронизмомъ, переходить въ область эпоса и только въ немъ быть окруженною поэтическимъ ореоломъ, въ дѣйствительности же обращаясь, или долженствуя обратиться, въ разбой, какъ обратилась она вездѣ на русскихъ окраинахъ, гдѣ каза-
