своє одслужила: вона обороняла землю українську од чужих, поки могла, поки на півночі не вкрепилась велика братня держава, московське царство, потім прилучилась до нього, — передала в руки його свою воєнну працю, і мусила одступити туди, де була ще потрібна, на далекий край руського царства, на Кубань, щоб там битись з невірами. На Українї-ж мусили завестись инші порядки, стрій держави для життя мирного: промислового, ремісничого, наукового, умілости. Далї кажуть вчені люде, що нїби-то проти московської держави і її порядків на Українї впирались хиба які завзяті вояки, що не хотїли знати нїчого, окрім „лицарства“, та змінники, котрих збивали вороги народу руського, та люде, звиклі до несупокою та до „шатости“, як колись казали.
Росказуючи, яке то гарне життя завела по низовим Днїпровим степам цариця Катерина, що пороздавала землї панам та чужим, нїмцям кольонїстам, московський профессор Соловйов каже, що коли запорожцї прохали, щоб їх землї зоставлено було за ними, то це-б то значило, щоб краї цї, „Новая Россія повернулась в пустиню“.[1] Звісно, виходить, що цариця мусила військом знищити Запорожжя! Такі погляди виучують наші дїти по школам та ґімназіям і держать їх в головах своїх, не думаючи довідатись, чи правда воно, чи нї, — чи справдї козаки, мов божевільні, тільки й думали, щоб завести круг себе пустелю, а що усе добре позаводили круг нас царі, котрі мусили викоренити тих божевільних
- ↑ Учебная книга русской исторіи, Сергія Соловьева, ст. 347.
