широка національно теріторіальна автономія України в федеративній демократичній Росийській республїцї, инакшими словами — поки Українському народови разом з представниками иньших народів України не буде забезпечене право рішати всї справи свого краю на місцї, у Всенароднїх зборах чи Соймі України, тільки де-які справи віддаючи на рішення і під управу Думи і Правительства Росийської республїки.
Потребу такого обєднання піднесла в перших же днях революції стара полїтична орґанїзація українська, заснована тому двадцять лїт, а останнїми лїтами звана „Товариством Українських Поступовцїв“ (ТУП). Після того як українське полїтичне житє, по коротких днях свободи, було загнанє знов у всякі нетри полїцейськими нагінками, товариство се істнувало, як орґанїзація потайна, і ставило своєю метою обєднувати свідомійших Українцїв, поступових і демократичних, на сїм спільнім для всїх домаганнї: автономії України в федеративній Росії. В перших днях марта воно постановило зробити свою дїяльність одкритою і дати почин до тїснїйшого обєднання всїх українських демократичних течій і напрямів в полїтичній орґанїзації, що буде йти до сеї мети. По кількох днях переговорів, дня 7 березня (марта), орґанїзувалась спільна рада всїх київських українських орґанїзацій під назвою Української Центральної Ради. До неї війшли крім представників Товариства Українських поступцїв представники соціал-демократичних груп, кооперативів, робітників, військових, студентів і культурних та професійних товариств і орґанїзацій київських.
Коли по Українї понесла ся звістка про сю орґанїзацію, з ріжних сторін, з міст, з сел почали приходити до неї заяви, писані, чи через депутатів, що українське громадянство признає сю Раду тимчасовим українським національним урядом, на цїлу Україну. З тим присилали ся і представники українських громад з місць, щоб їх включити в Центральну Раду, як членів.
Одначе таке доповненнє з місць робило ся без певної системи, більш припадково. Тому щоб надати Центральній Радї характер справжнього представництва всього орґанїзованого українського народу, рішено яко мога скорше скликати зїзд представників орґанїзованої української людности цїлої України. Зїзд сей призначено на Великоднї свята, 6, 7 і 8 квітня. Постановлено, що кожда установа, яка визнає себе українською — чи буде то сїльска громада, чи повіт, чи союз орґанїзацій, може післати одного представника; українські орґанїзації, які мають велике число членів, можуть прислати більше членів, пропорціонально скількости. Таким чином українським людям, де тільки вони обєднали ся, дана була змога взяти участь в сїм зїздї і подати на нїм свій голос. І справдї українське громадянство відізвало ся на заклик Центральної Ради. Хоч українських ґазет так як би не було ще, бо почали виходити з кінцем березня (марта) і то в такій малій скількости, що на провінцію навіть не попадали, все-таки з усїх сторін поспішили депутати на зїзд, не вважаючи на страшенно трудну їзду. По підрахунку, що вів ся при видаванню білєтів, делєґатів таких що мали право голосу на зїздї, бо мали уповноваження від орґанїзацій, було коло 900; а друге стільки гостей, себ-то членів орґанїзацій, але не депутатів, які не мали голоса. Дуже богато було селян і салдатів з ріжних частей.
Сей Перший Український Національний Зїзд прийняв такі постанови: Добиватись спільними силами Українського народу широкої української автономії, творити негайно її підстави і для обєднання громадських сил краю та укріплення нового ладу дати почин до засновання краєвої ради для цїлої України. Для запезпечення автономного устрою ухвалив війти в порозуміннє з иншими народами Росії, що того ж добивають ся,
