Се знищеннє українського автономного ладу, без згоди Українцїв, було вчинком беззаконним, безправним, бо він противив ся переяславській умові, котрою Україна прилучила ся до Москви. Як уже сказано, саме московське правительство дивило ся на „статї Хмельницького“ як на договір, що може бути змінений тільки за згодою обох сторін — воно не признавало можливим зміняти його самовільно. Українське громадянство в своїх наказах на скликане Катериною II зібраннє депутатів в 1767 р. однодушно висловило ся, що статї Бог. Хмельницького мусять бути заховані і гетьманство привернене. Але царське правительство вважало себе досить сильним, щоб накинути свою волю Українцям і гостро карати всякий непослух і всякий протест.
Цариця Катерина покладала всї надїї на те, що страшачи карами прихильників волї, а нагорожаючи урядами, чинами і грошима покірних, царське правительство примусить українське громадянство забути свої давнї мрії і змагання. Як злі духи — вороги України у Шевченка, в „Великім Льоху“ замишляють:
Я золотом розтопленим залю йому очі.
Я царевими чинами скручу йому руки.
А я зберу з всього світа всї зла і всї муки…
Старшину українську зрівняно з дворянами росийськими, чини козацькі переведено на чини росийські. Відкрито Українцям дорогу до найвищих посад росийських (чимало з них було мінїстрів). Селянство українське віддано українській старшинї в люте кріпацтво, у всїм зрівнявши з селянами великоруськими, аби тільки старшина, пани українські забули гетьманщину і права українські.
Але громадянство українське не забуло. Навіть пани вкраїнські, взявши вдячно, що їм дав царський уряд, таки не перестали жалувати за гетманським урядом і старою автономією. Між народом же і між тим громадянством, що виходило з народу або взагалї з кругів не панських — з духовенства наприклад, було велике незадоволеннє на нові московські порядки. Нарід український свято зберігав память про стару козаччину, боротьбу за волю і рівність, стару славу українську, перемогу народу над панами. Письменники українські пригадували колишню славу гетьманщини, жалували і обурювали ся на неволю народню, гірку долю кріпаків, вихваляли високі чесноти селянської душі, селянського розуму, селянського житя, славили народнє слово і народню поезію. Так приготовляв ся ґрунт під нове українство. А виступило воно перед світом в полїтичнім українськім товаристві, так званім брацтві Кирила й Мефодія.
