ване українське громадянства безоглядно заявляло ся против них.
Десять лїт тому назад наш визначнїйший письменник. В. Винниченко їдко висміяв сих людей, котрі навіть в українських тюрмах не хотїли терпіти кацапів і велїли їм забирати ся до Московщини. В сїй іронїї був глубокий зміст. Поки Росія була вязницею народів, Україна зробила ся тїсною камерою сеї вязницї, й її арестанти, збиті силоміць до купи, позбавлені свободи й інїціативи, не маючи виходу з свого неможливого становища, зривали серце на своїх товаришах, шукаючи між ними ще слабших, ще більш обдїлених долею. На сїм ґрунтї виростав шовінизм, антисемітизм, і всякі иньші викривлення громадської думки. Але в просторій хатї широкої автономії України, котру будуємо на міцних підвалинах російської революції, повинно знайти ся місце всїм користним, активним робітникам, перейнятим бажаннями добра громадянству, без ріжницї їх національности, партийних поглядів й ідеольоґії.
Ріжні вихватки, не згідні з сими нашими прінціпами, походять часом від людей, рознервованих пережитим українським лихолїтєм, нагінками правительства і неприхильністю російського і зросийщеного громадянства. Не хочу тим оправдувати їх, але все таки добачаю в тім деякі „лагодячі обставини“ (смягчающія обстоятельства), коли маємо тут до дїла з людьми, які давнїйше справдї терпіли за своє українство. Але се мабуть буває дуже-дуже рідко. Скільки можу судити, далеко частїйше вихвачують ся з такими шовінистич-
