дянству приходило ся рахувати ся з обставинами старого режіму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовірєм, яке виявляло до українства, як до руху народнього, громадянство російське, минули безповоротно. Тодї не тільки уряд, а й поступове російське громадянство ставило ся до українства як до якоїсь невеликої інтелїґентської купки: Її звязки з народом представляли ся сумнївними, її запевнення про потреби народнього житя приймали ся скептично. Українцям приходило ся проробляти тяжку педаґоґичну роботу над сим громадянством, по принціпу „від лекшого до труднїйшого“ висуваючи на чергу найбільш елєментарні, безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєно людини. Такі були домагання українського научання в школї, допущення української мови в урядованню, судї і церкві — на линї, де українські маси стрічають ся з культурою, громадською і державною орґанїзацією. Воля народу не могла бути виявлена, приходило ся сї скромні домагання арґументовати більше „од розуму“. Вони повторяли ся довго, і так іще недавно, і коли були б услухані в час, витворили б трівку моральну звязь між українським громадянством, з одного боку, російською державністю й великоруським поступовим громадянством, з другого.
Але, на превеликий жаль, їх не слухали, поки був час. Не послухано і в критичний момент, коли російське правительство, користаючи з війни, заходило ся знищити і вико-
