Недостачу якоїсь релїґійної науки заступала мораль, наука доброго і праведного житя, котру, удїляли згадані мудрцї.
Середнї столїтя останної тисячі перед Хр. були часом державного розкладу. Імперія розбилась на безконечне число напів-незалежних князївств, які вели безконечні усобицї з імператоран і між собою та з своїми непокірними васалями. Власть імператора зовсїм упала, натиск кочовників давав себе відчувати все гірше. Серед отсього розкладу державного ладу й анархії і підіймають свій голос згадані мудрцї, виступаючи то з полїтичними порадами на адресу владущих, то з проєктами реформи громадської моральности — правил житя. Вони відкривали рід курсів для охочих скористати з їх мудрости і збирали не раз величезні маси, по кілька сот і більше слухачів, з котрими мандрували з міста до міста, з столицї до столицї. Найбільшу популярність з-поміж них придбав у потомстві, як було вже згадано, славний Кун-фу-цзи („учитель Кун“). Причиною сеї популярности був консервативний характер його науки: проповідь сповнювання обовязків, наложених уродженнєм, становищем, службою, і піднесеннє імператорського авторітету; завдяки тому правительство пізнїйше зробило науку немов офіціально-прийятим катехізісом. Навпаки наука його старшого сучасника Ляоцзи не знаходила прихильности в правлящих кругах, бо він був проповідником верховних прав народу; його твори згинули, і його наука виринула потім і здобула собі популярність уже в дуже зміненій, звироднїлій формі.
Наука обох сих головних фільософів і иньших, меньш славних, служила предметом толковань і дальших розвивань серед прихильників сеї науки. Творила ся таким чином нераз цїла фільософічно-моральна чи полїтична лїтература, і се явище, заховане в пізнїйших лїтературних памятках, дає характеристику культурному рівневи, — свідчить про інтереси до таких суспільних, моральних і фільософічних питань в старім громадянстві Китаю.
