ської митрополії, що постарали і понадавали церкві давні князі на свою честь і память“. В міру того, як тут меньше ставало золота і срібла і ріжних ефектовнійших святостей, експортерам приходилось налягати все більше на інвентар скромнійший — ікони і книги, і транспортуваннє їх з України на північ продовжувалось неустанно, протягом дальших століть, тільки з ріжною, то більшою то меньшою енерґією. В захованих актах нераз стрічаємось з такими посилками чи транспортами з України.
Але на півночи наші письменні памятки не завсіди стрічали обставини сприятливі не то що для свого поширення, але й просто таки — для свого заховання. Свого часу я одмітив той цікавий факт, що на півночи заховались українські твори головно з XI віку, і дуже мало з пізнійших часів, коли політичне й культурне житє Півночи й Полудня вже розійшлось значно, і Київ перестав бути дійсною митрополією, джерелом і взірцем освіти, книжности й культури для цілого Словянського Сходу. Твори, які виходили з київських огнищ в першім віку його письменського розцвіту, знаходили на півночи своїх адептів і адораторів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування. Київські постриженці, „святителі“ та їх окруженнє ширили київські писання в тутешніх кругах як твори взірцеві, канони віри і побожности. Вони справді списувались, ширились, перероблялись, комбінувались і давали почин до більш менш самостійних писань в тімже роді. Імена тодішніх українських письменників і святців, як Борис і Гліб, Антоній, Теодосій, Нестор, і т. д. — се були імена святі й поважані однаково на півночи і полудні. Але обставини змінились, від коли в провідних кругах на півночи, на нових східньо-словянських займанщинах, пішов курс на піднесеннє свого престіжу коштом старих метрополій і почались заходи на пониженнє авторитету Київа та його стола, на зіпхненнє його на рівень провінції, а звеличаннє нових столиць: Суздаля, Володимира, Москви. Ми звичайно памятаємо головно сторону політичну: зруйнованнє Київа в 1169 та 1202 р., за приводом кн. Андрія та Всеволода суздальського. Але тенденції такі були і в сфері культурній, церковній, навіть в питаннях реліґійної доктріни.
Андрій суздальський виступив против київської єрархії з приводу суперечки про піст, не прийняв розяснень митрополита в сій справі, почав робити заходи коло засновання самостійної митрополії в Володимирі, — і північні літописці явно беруть сторону сих його змагань до емансіпації від Київа. Се був теж симптом.
