рої ж української словесности Українцями робилось розмірно дуже мало.
Якийсь час так і могло бути. Але в останнім чвертьстолітю наукові інтереси в росийських кругах пересунулись на пізнійші часи, а головнійші промотори студій староруської словесности оден за другим сходять в могилу. Отже крайній час українським дослідникам повести можливо інтенсивнійше сі досліди далі власними силами, — тим більше, що дещо таки вимагає тут спеціяльно українського підходу і зрозуміння. Вдячно будемо памятати все зроблене на сім полі великоруськими дослідниками. У богатьох з них, що правда, у парі з тим ішло характеристичне відмовлюваннє Українцям права до сеї староруської спадщини, як добра спеціяльно великоруського, — неприхильне, і навіть вороже становище супроти змагань українських дослідників звязати староруську добу з пізнійшим українським житєм. Про се явище, що не робило чести росийській науці і багато перебивало успіхови спільних студій, поговоримо ще низше. Але, кінець кінцем, діло Великоросів було в своїх наслідках дуже важне і плідне. Та все таки не можна не запримітити, що у них бракувало того почутя і зрозуміння старої нашої історії і ще більше — словесности: її звязків з житєм народнім, її живого народнього підкладу, котрі виявляли дослідники, виховані в традиціях українського житя і слова, — не тільки такі визначні, як Максимович, Костомаров, Антонович, Потебня, Житецький, Дашкевич, а й меньші в роді П. і Т. Лебединцевих, А. і М. Андрієвських, й иньших людей з „Кіевскої Старини“ то що. Для офіціяльних і офіціозних представників росийської науки стара українська доба була тільки вступним розділом історії росийської словесности, і те, що вилазило з тих рамок, між иньшим через свої занадто живі звязки з стихією народньою, місцевою, українською, — зіставалось поза краєвидом їх уваги, а часом до певної міри й свідомо іґнорувалось і ретушувалось[1]. Для учених
- ↑ З сього погляду характеристична приятельська іронія Максимовича з Поґодіна, котрого працю він дуже шанував, а проте в делікатній формі закидав йому нерозуміннє українського житя. В бібліотеці київського університету доводилось мені бачити писання Поґодіна з бібліотеки Максимовича, з його приятельськими дотинками з приводу великорусько-українських непорозумінь московського приятеля („Ой Москалю, Погодине!…“). А треба додати, що Поґодін ще належав до тих небогатьох Великоросів, які признавали справедливість сих закидів, — свого часу, ще в 1850-х рр., пустив він на адресу офіціяльних сфер свій докір, що маючи катедри всяких словянських мов, росийські університети не спромоглись на катедру українознавства!
