микалась по монастирях, розтекла ся відси, з Східної України. Але скупилась за те на Полісю і в Західній Україні. Те, що заціліло з другої пол. XII віку, з XIII і XIV — як Слово о Полку Ігоревім, твори Кирила Турівського, повісти Симона і Полікарпа, літописи Галицька і Волинська, Слово о Лазаревім воскресенії, й ин. — твори часто незвісні що до місця свого походження, але безумовно — школи української, київської, пізнійшого часу, — вони виразно свідчать, що про літературний упадок і виродженнє в сім часі ще не могло бути мови. Тай справді, вся північно-західня Україна в XIII — XIV вв., не вважаючи на періоди замішань і війн, загалом узявши жила житєм навіть більш урівноваженим і спокійним, ніж Подніпровє XI — XII вв., так що трудно думати, ніби культурна верства в тім часі була вже так розпорошена і розбита, що не здобувалась на ніяку літературну продукцію скільки небудь постійну. Ще ж у 1360-х роках українські вищі верстви, „князі і бояре“, які дорожили інтересами церкви — значить і звязаної з нею культури, та опікувались ними, були настільки сильні й активні, що могли змусити окупантів до зміни церковної і національної політики — як показують звісні заходи кор. Казимира, заманіфестовані його грамотою до патріарха коло 1370 року[1]. Все се змушує думати, що культурне українське житє, в своїх вищих формах, вироблених київським розцвітом XI — XII в. (від Ярослава до Мстислава Мономаховича приблизно), в краще ситуованих частях України держало ся не тільки все XIII, а навіть майже до кінця XIV століття і мала́ скількість його памяток в нашім нинішнім перегляді мусить толкуватись не стільки зубожіннєм нашої продукції, скільки несприятливими обставинами переховування сих памяток.
Через се й на наш нинішній літературний інвентар, особливо з другої половини того письменського періоду, який тепер оглядаємо, мусимо дивитись як на фраґменти, — малі, припадково заховані скалочки, і не випускати сього з памяти, студіюючи їх. Число сих памяток, безсумнівно, збільшить ся з дальшими дослідами. Останнє чвертьстолітє перед війною дуже значно побільшило наш інвентар: студії ріжних рукописних збірників, з пізнійших століть, викрили цілий ряд важних памяток; аналізи анонімної й псевд-епіґрафічної літератури дали можливість витягнути з неї богато такого, що без сумніву належить нашому старому письменству. З приверненнєм нормальнійших
- ↑ Див. в т. V. с. 391
