лодости в нього зродилося непереможне почуте народного обовязку, обовязку помочі тій селянській масі, з котрої він вийшов. Хто случайно вискочив на беріг, той має обовязок подати помічну руку братам потапаючим в тім морі нужди і тьми, що розлилося по рідних селах.
Скарби знаня і освіти назбирані в наших головах ми повинні вважати довгом затягненим від наших простих неосвічених братів, котрий ми обовязані з лихвою їм сплатити. Памятаючи те, ми будем нашу працю вважати тільки нашим обовязком, котрий не сповнити булоби тяжкою провиною рівною тій, як колиб ми обдерли бідних і обїли голодних. Так писав Франко в девятнацятім році свого житя, коли прийшов вчитися далі в університет, та не на те щоб вивчитися на урядника, адвоката чи попа, а щоб платити довг свому народови.
Двацятьпять літ пізнійше, оглянувшись на пройдену дорогу і зроблену роботу, він говорив: Мій український патріотизм, то тяжке ярмо вложене долею на мої плечі. Можу проклинати долю, але скинути ярма не можу. Моя праця не моя заслуга, а заслуга моєї мужицької крови. Не з любови я працюю, а з почутя собачого обовязку. Щоб відплатити свому народови за той кусок чорного мужицького хліба, котрим мене вигодували і дали вийти
