рвалася вся туга його духа. Результатів його праці не помічає й теперішне українське поколінє, бо воно в них виросло і приймає їх як щось звичайне, конечне, що все було і мусить бути. Та проте ті результати єсть.
Їдучи зелізницею помічається роскішний краєвид, парадну стацію, задушливий дим паровоза, гуркіт коліс і свист сигналів, але, звичайно, не звертається уваги на минулу та забуту працю тих робітників, що рівняли шлях, гатили греблі, копали тунелі, двигали зелізо і построїли зелізну дорогу. Хто живе в хаті, той тішиться її комфортом і нарікає на невигоди, але, звісно, ледви знає як називався той муляр, що рився землі, місив глину, гнувся під сволоками і клав камінь на камінь, поки стануло пристановище людям.
Бідна та хата, в котрій розвивається українське народне житє, темна, холодна, в осени дощ затікає, зимою снігом замете, тай злодії бушують, чужі і хатні. І кождий відчуває ту невигоду і кождий бачить тих господарів-політиків, що розжились в українській хаті та величають себе її ласкавими панами і патріотичними опікунами бідних чиншівників. Але забувається, що Іван Франко сорок літ робив чорну роботу, рився в землі і двигав камінь на камінь, щоб ту хату збудувати. І вона єсть, та українська хата, і дає українським людям захист і можливість жити,
