отичиній та пустій поезії молодших галицьких писменників, чи в решті в заходах митрополита Шептицького.
І до смерти не кінчив боротьби з тим національним типом, котрому за свій вік присвятив цілу літературу злоби і ненависти. Се тип так званого рутенця, чоловіка тупого, лінивого до думаня, непорушного, брудного, егоістичного, заполоханого всякою новиною і рабського перед кождою властю. З такими рутенцями стрінувся Франко в ранній молодости і до кінця не переставав роскривати їх перевагу в галицькій політиці і культурі. За сорок літ вони не переродились, тільки крикливим язиком маскують своє рутенство.
Так мало змінилося, що Франкові статі проти австрофільства, служби правительству, клерикалізма, націоналізма, можнаб без зміни перепечатати сегодня і вони булиб так-же на часі і так-же без успіха сегодня, як були двацятьпять літ і двацять літ тому назад.
І ніхто не подумає, що не сорок і не трицять а лише десять літ тому Франко так писав про чесність в українськім громадськім житю: Як у гнилім рідкім болоті всі предмети звільна тратять свої острі контури і набирають слизьких, круглястих форм, так і в нашім суспільнім житю звільна затрачується почуте того, що справедливе, чесне та дозволене чесному чоловікови, а що ні, затрачується
