всяку иншу, не має ціли. Вона жива тільки такою, якою сотворив її поет, і тільки сама промовляє до живих людей. І доки будуть на Україні живі люде, доти житиме для них та пісня, в котрій Іван Франко сказав горе і муки, надії і пориви свого і народного житя.
Але треба памятати, що та пісня творилася случайно, мимоходом, тоді коли він иншої роботи не міг робити, в зелізничім вагоні, в арешті, по дорозі в бібліотеку і редакцію, в глуху північ, коли стомлені очі мусіли відорватися від книжки чи рукописи. І чим більша його повість, тим більш нескладна, нерівна, недовершена, а то й зовсім не скінчена. Він не мав коли. Треба тямити, що через двацятьпять літ свого найліпшого віку і невтомного труду Франко не літературну творчість вважав своїм головним завданєм, а громадську роботу і в неї вкладав свою силу, мисли і чутя. Весь труд був відданий народови тай народним цілям служпла в великій мірі його поезія.
А які-ж результати? Які наслідки того, що він навчав, пропагував, агітував, накликав, критикував, картав, будив розум і совість? Який успіх його громадської проповіди, агітаційних, політичних, полемічних і критичних статів роскинутих тисячами по пожовклім газетнім папері остатних десяти-
