і в загалі до всего, в чім чоловік живе, виростає, любить ненавидить і творить свої праведні і грішні діла. Поза тою конечною правдивістю Франко нічим не підходить до Золя, з окрема він зовсім не ховає свого чутя, симпатій, любови і гніву. І коли не заявляє їх крикливими і плаксивими словами, так просто тому що він поет і має силу виразити їх глибше ніж пустим криком і марним наріканєм.
Перше всего, людській праці віддане його найглибше чутє. Здається нема другого поета, котрий з таким живим спочутєм, любовю і розумінєм описувавби тверду, добру і дбалу роботу. Роботу того коваля що кує зелізо, столяра що струже в столярни, муляра що будує дім, хлібороба що оре землю, молотить збіже, кладе стирту. Так як поеми давних часів величали завзяті бої і войовничі подвиги, так Франкові оповідання зявляються звеличанєм людської праці і робучих людей. І що друге, то його спочутє віддане всім, кого житє здушило на дно, кого кривдять громадські порядки, кого толочить насильство. Мужикови споневіряному віковою неволею, безвольному наймитови праці, дитині заговканій без ласки, жінці звяленій сімейною брутальністю, безвинному злодієви і дівчині витронутим за поріг суспільности, всім, кому
